Про що мріють діти, які переселились із зони АТО?

Переважна кількість з них мають одну з найбільших мрій — повернутися додому. Не дивлячись на те, що вони вже прижилися, знайшли друзів, коли заходить мова про сокровенні мрії, кожен з них хоче повернутися.

Є діти, які туди їздять, але найскладніше з дітьми, хто там не буває. Вони самі говорять, що, навіть, якщо там і не можливо жити, бо немає умов, вони хочуть просто повернутися та подивитися на те, що для них рідне.

Соціологи наводять такі дані, що 48% переселенців не збираються ніколи повертатися на покинуті території, жадають повернення хіба що третина. А серед дітей частка тих, які мріють повернутися, складає аж 90%. Тобто діти більше ностальгують за домівкою, ніж дорослі.

Виходить, що так. Але не потрібно забувати, що дорослі часто бояться говорити про те, що вони ностальгують, бояться піднімати теми, які їх травмуватимуть, і оминають їх. Діти ж, навпаки, завжди про це говорять, не бояться спогадів, не бояться озвучувати в голос, що хочуть повернутися, не бояться повернутися в травматичну подію та розповісти про котика, якого підстрелили і вони плакали за ним, не бояться розказати, яка іграшка і де в них лишилась. Я не можу сказати, що їм від цього менш важче, ніж дорослим, але, мабуть, вони швидше з цим справляються, тому що відкриваються назовні.

Покладіть до ранця своєї дитини записки з різними словами: «я з тобою», «я тебе люблю», «все буде гаразд», «чекаю на тебе дома зі смачними тістечками і чаєм». Це допоможе дитині відчути затишок і теплу атмосферу навіть у чужому домі.

Що пояснити дитині, яка постійно згадує про домівку, що туди найближчим часом повернутися неможливо?

Про такі речі діти як раз говорять в ході психологічної роботи та занять, оскільки вони перебувають в спеціальній обстановці. Дуже ефективною для дітей є арт-терапія, вони багато свої думок виражають в малюнку. До речі, не страшно, коли дитина малює чорними кольорами, навпаки, видаючи цю чорну фарбу, дитина може залишити в цьому кабінеті всі свої спогади, які для неї видаватимуться не такими вже і страшними.

Часто в дітей, які до нас приходять, відбувається втрата із перебуванням тут і зараз. Вони або перебувають в мріях, що вони тут знайдуть своє місце, познайомляться з хорошими друзями тощо. Або вони повертаються в минуле, де є місце поганим спогадам. І так вони можуть губитися, втрачати свої кордони, тому ми часто наші заняття починаємо з тілесних вправ, просимо їх намалювати свою долоньку на аркуші для того, щоб надати ідентифікацію, що ти тут, ось твоя долонька. Також ми граємо в тілесні ігри, пропонуючи зліпити з дитини сніговика, виліплюємо носика, і дитина починає посміхатися.

Часто буває, що емоція, яка невидима назовні, виражається в тілі. Діти відкриваються у ритмічних танцях, у ритмічних рухах. В нас багато колективних ігор, коли діти можуть взятися за долоньки, загально аплодувати один одному тощо.

Для історії суспільств і для індивідуальних біографій відоме таке поняття, як втрачена золота доба або втрачений рай. Якщо дитину висмикнули зі свого дитинства і звичного середовища та переселили в інший бік країни, як це потім позначається на її розвитку? Чи ви помічаєте у дітей таке уявлення про втрачений рай?

Є два яскраві приклади, які ми помічаємо. Це діти, які швидко дорослішають після переселення, вони стають дуже правильними, в 10 років вже замислюються над тим, як заробити гроші, як витрати свій час на те, щоб якось допомогти мамі, а не пограти в комп’ютер. Вони дуже часто грають роль, що в них все добре, і носять маску.

Друга протилежність — це інфантилізм. Коли доросла дитина починає впадати в дитинство, вередує, постійно плаче, просить батьків лягти біля неї, побути рядом. Це відбувається, тому що вона думає, що, якщо повернуся в дитинство, де всі люблять і доглядають, то їй буде безпечніше.

Які ознаки того, що в дитини не все в порядку на новому місті? І які проблеми спостерігаються у дітей-переселенців?

Це неспокійний сон вночі, постійне повернення у спогади, тривожність, часто тривожні дітки щось тримають в руках, в них постійно щось падає з рук, вони стають неуважними, їм важно зібратися тощо.

Часто вчителі скаржаться на те, що діти-переселенці погано вчаться, а раніше вони вчилися добре, і від того дитяча самооцінка падає. Насправді, зараз мозок цієї дитини думає про інше, і він не може бути поки що настільки уважним, як завжди.

Як дитині-переселенцю налагодити нормальну комунікацію з однолітками?

Проблема інтеграції стоїть дуже гостро. Часто дітям дають кліше, і ставляться до них скептично.

Як дати раду?

Батькам потрібно поговорити з вчителями, пояснити їм проблему, щоб вчитель більше проводив ігор в класі. Це можуть бути психологічні ігри Клауса Фопеля, які є дуже ефективними. Вони допомагають дітям висловити свою думку, тобто вони здружують колектив та роблять його міцнішим. Це може бути спільна композиція свого класу, коли діти разом роблять віночок з тих квіточок, які принесла кожна дитина. І коли дитина бачить на цьому віночку квіточку зі своїм іменем, вона розуміє, що є частиною колективу.

Потрібно підтримувати дитину, завжди вказувати на її сильні сторони, говорити, що вона унікальна, тому що дитина сприймає позитивне, і від того позитиву, який їй говориться, вона розкриває себе по-іншому, відчуває себе більш впевненішою та її легше адаптувати до тієї чи іншої ситуації.

Любіть своїх дітей, прислухайтеся до них, сприймайте їх такими, які вони є. Якщо вони хочуть щось кинути, дайте їм таку можливість, якщо вони хочуть стрибати по калюжах, вдіньте гумові чоботи і стрибайте разом з ними. Не забороняйте дитині робити щось, не замінивши це чимось іншим. І просто усміхайтеся частіше, діти дуже відчувають ваш внутрішній спокій.

Написать ответ

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *