Маленький хлопчик плакав біля тину, А поруч мама п’яна на траві,
Дрімала геть забувши про дитину, Бо відключилась пам’ять в голові.
Та раптом хлопчик вибіг на дорогу, І дибав по зустрічній полосі,
Але машини, дякувати Богу, Миттєво зупинилися геть всі.
-Я хочу їсти – вимовив хлопчина, Чарівній жінці з сірого авто,
В якої через мить з повік сльозина, Злетіла на нове її пальто
Тамара це дитя нагодувала, Купила одяг, щоб було тепло,
Пішла туди, де п’яна мама спала, Та тільки мами там вже не було.
Гуртом шукали, пізня вже година, В поліцію Іванка відвели,
Але ні мама, ні його родина, Про себе знати так і не дали.
Поліція, лікарня, дитбудинок Наповнили нове його буття,
А рідна мама свій забула вчинок, У п’яних буднях вільного життя.
Але коли приходила до тями, То бігла в дитбудинок залюбки,
Тайком дивилась через простір брами, Де грались на подвір’ї малюки.
Тамара та Петро дітей не мали, Хоч в парі прожили вже десять літ,
Матеріально добре заробляли, Та без нащадків був не милий світ.
Оте дитя голодне на дорозі, Жіноче серце рвало на шматки,
Терзало душу в муках і тривозі, А чоловік курив все цигарки.
Він марив сином довгі дні і ночі, Тамара знала всі його думки,
Ловила сум крізь його карі очі, І так минали молоді роки.
Вона щодня ходила до дитини, Носила одяг, іграшки, харчі
Іван питав про маму щохвилини, І обнімав Тамару у плачі.
Одного разу хлопчик біля брами,Побачив маму в чорному пальто,
Вона дивилась крізь решітку рами, Мабуть, боялась, що побачить хто.
Іванко біг наставив рученята, Дитяче серце рвалось на шматки,
Тремтіло тіло в голові і в п’ятах, Стиснулись, мов пружина, кулачки.
І ніби постріл кулі чи гармати, Цей простір розірвав дитячий крик:
-О мамо, мамо, забери до хати – Та силует матусі швидко зник.
Іванко впав в конвульсії крутився, І дикий рев виходив із грудей,
Він, наче звір, об землю тілом бився, Що вліз у сіті до лихих людей.
Дитячий крик зібрав усю округу, І кожен заспокоював як міг
Покликали Тамару, маму другу, Щоб якось залатати біль і гріх.
Тамара заспокоїла малого, На вихідні додому привела
І та мамуся із життя старого, На другий план повільно відійшла.
А згодом уладнали всі папери, І Ваню всиновили назавжди,
Господь відкрив йому щасливі двері — Без голоду страждання та біди.
Він мав усе, що можуть мати діти; Любов батьків, достаток і талант.
У десять літ йому вже несли квіти, Бо жив в дитині справжній музикант.
Іван творив комп’ютерні програми, Був у призерах всіх олімпіад,
Але не пам’ятав обличчя мами, Шукав його у всіх жінках підряд.
А справжня мама все про нього знала, Крім Вані народила трьох малят
І мов зозуля всіх попідкидала, Кого в сім’ю а кого в інтернат.
Якось вона побачила рекламу, Що у неділю рівно в п’ять годин.
Буде концерт біля універсаму, Де буде виступати рідний син.
На благодійні кошти хочуть діти, Купити ліки хворому на рак
Почути захотілось, посидіти, Та без грошей не зайдеш аж ніяк.
І Бог таки почув її бажання, Знайшла сто гривень, десь на смітнику,
Помилась в річці у неділю зрання, Нарвала квітів поруч на лужку.
Пішла повз ринок, де людей багато, Кругом товар, а поруч продавці
Одна із низ просила так завзято, Купіть горілку і горішки ці.
Зелений змій боровся з почуттями, Які властиві справжнім матерям,
Та, мабуть, сатана штовхнув рогами:-Бери, бери, бо щастя твоє там.
Не втрималась взяла таки плящину, Хильнула. Непотрібен вже концерт,
Не донесла тих квітів сину, Бо спала в парку очманіла вщент.