Таємниця усиновлення є невід’ємною частиною усиновлення та чи необхідна таємниця усиновлення?
Збереження таємниці усиновлення є запорукою успішного входження дитини в сім’ю на правах рідної, але на практиці існують ситуації, коли для психіки дитини значно краще знати від самого початку, що вона усиновлена, ніж вона дізнається від сторонніх осіб, - саме тоді може виявитися неможливим її подальше виховання. Однак заперечувати доцільність таємниці усиновлення можливо тільки в окремих випадках: якщо дитині відомо про усиновлення, тобто коли таємниці як такої не існує. Ця ситуація також може стосуватися вже дорослих дітей, свідомого віку, які пам’ятають своїх справжніх батьків, насамперед якщо вони добре про них дбали, але за певних обставин, наприклад - смерть батьків, або неможливість матеріально утримувати дитину, вона потрапила в іншу сім’ю як усиновлена. Тому вважається, що з педагогічної точки зору таємниця усиновлення не завжди виправдана, адже в новій сім’ї може бути постійний не спокій, напруга у стосунках дітей і дорослих, страх перед можливим викриттям. Існує думка, що прихильність і добрі почуття усиновленої дитини легше завоювати, пояснивши їй, чому саме на неї впав вибір усиновлювачів.
Але важко уявити ситуацію за якої усиновлювача без особливих причин повідомляв би кожному про те, що дитина не рідна для нього, навіть якщо усиновлена дитина про це знає.
Слід зазначити, що Сімейний кодекс України передбачає спеціальні заходи спрямовані на збереження таємниці усиновлення. Так, особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто хоче усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, на таємницю рішення суду про усиновлення. Усиновлювач, також, має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдавати шкоди її інтересам, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття.
Розкриття таємниці усиновлення вже не шокує батьків, як колись, і не спонукає до якихось заходів (одні полишали своє місце проживання, інші імітували вагітність). Часи змінюються. Люди виявляють милосердя, співчуття, турботу про дітей. Вони не соромляться сказати, що виховують сироту, адже чужих дітей не буває.
Усиновлення дитини – це непростий крок у житті родини. Як правило, рішення про усиновлення дитини дається подружжю нелегко. Інколи на це йдуть роки. Однак слід зазначити, що активність громадян України, які бажають усиновити дитину, дуже висока. Впродовж останніх років про усиновлення багато та відкрито говорять. Ця тема вийшла із зони табу. Якщо раніше люди, які усиновили дитину, соромилися про це говорити, то зараз це стало звичайною справою. Змінилося ставлення суспільства до усиновлення. Нарешті усі зрозуміли: усиновлення – це лише спосіб появи дитини в родині. Після усиновлення ні для дитини, ні для батьків немає ніякого значення, як вони знайшли одне одного. Головне, що у батьків з’явилась дитина, а у дитини - мама і тато.
30 вересня, в день християнського свята Віри, Надії, Любові і матері їх Софії, в Україні відзначається День усиновлення.
Це свято було запроваджено Указом Президента України у 2008 році, коли українці почали всиновлювати більше українських дітей, ніж іноземці, коли громадяни нашої держави почали всиновлювати дітей не тільки малюкового, а й старшого віку і по декілька дітей, коли було на законодавчому рівні визнано, що сім’ї, які усиновили мають отримувати таку ж допомогу, як і ті сім’ї, які народили дитину.
Це свято – вітання дітям, які пори всі негаразди, знайшли сім"ї, які їх не народжували, але їх люблять.
Це свято – є свідченням поваги до сімей, які виховують усиновлених, прийомних, підопічних дітей.
Це свято - заклик до тих дорослих, які сьогодні хочуть, але ще не наважилися розпочати процедуру усиновлення. Це свято-звертання до посадових осіб працювати в питаннях усиновлення до допомоги сім"ям, які усиновили, ще більш якісно.
Це свято – заклик до громади поважати тих, хто вчинив таке незрозуміле для багатьох: взяв дитину-сироту до себе в сім’ю і переймається її численними проблемами.
Українська громада активно змінює своє ставлення до усиновлення. Все більше сімей не вважають за потрібне приховувати, що вони усиновили дитину. Все менше серед нас тих, хто щойно дізнавшись, що дитина усиновлена, шукають нагоду повідомити їй, що вона чужа.
Ми, українці вчимося вітати усиновлену дитину з тим, що в неї є батьки, які не народивши її, просто люблять.